А далі буде про ясне та приємне…

Приємним були зустрічі. З подругами, з НАДІЙКАМИ. З нашими друзями з Ассоциация Эдельвейс. З родинами з Українська асоціація полонених. Люди зустрічаються як рідні. Обіймаються))) Мене за все життя стільки не обіймали, скільки обіймів я отримала за пару останніх років.

А ще в готелі нас чекала гаряча вечеря. Після цілого дня на вулиці, під Офіс Президента України, та нервування… Нічого смачнішого за той супчик в житті не їла. За це – окреме дякую Ядвига Лозинская й Tanya Konovalova, що потурбувалися про нас. Потім були вечірні, майже нічні, розмови під чарку Коли та тортик Інни. Здається саме це – найважливіші моменти кожної зустрічі. Не коли ти щось виборюєш на заході, а коли відчуваєш єдність з однодумцями. Коли ти щось говориш, а тебе підхоплюють, ведуть далі… Це неоціненне. Відчуття довіри, розуміння, що ми команда.

А на завтра в нас була ЕКСПОЗИЦІЯ. Саме так, з великої букви. Бо це був величезний труд. Обговорення, збір матеріалів. Розмови з психологами. Так, і розмови з психологами також. Бо ми виставили на загал дуже особисті фото, дуже особисті речі. Чи не травмує це родини? Ми розмовляли про це з психологами Міжнародного Комітету Червоного Хреста, з психологами в Дніпрі та Києві. Лише після кількох групових зустрічей та проговорювання всіх аспектів виставки з членами родин зниклих безвісти, ми отримали «добро» від психологів.

Отже, зранку ми на коня, та поскакали в Центральний Будинок офіцерів Збройних Сил України. Експозиція вже стояла. Дякуємо Сергей Черпаков, що вклав душу в цю експозицію, та —-, які ще вчора, доки ми були на акції, зібрали все, та розставили. Друзі, дуже дякуємо за підтримку та допомогу. Вранці встановили найцінніше – нашу СТІНУ НАДІЇ.

До речі, ми трохи розширили свою експозицію. На початку вересня, за запрошенням Міжнародного Комітету Червоного Хреста, ми взяли участь в Міжнародній конференції родин зниклих безвісти. Там представниця Аргентини розповіла, що вони зробили музичний альбом, в якому були улюблені пісні їх зниклих близьких. Ми пішли трохи далі. Ми готуємо музичний відеоальбом «СИНАМ». Там відеосвітлини хлопцям, що передають їм їх матері, які наполегливо виборюють їх повернення додому. Як на мене, то вийшло надзвичайно зворушливо. Окреме дякую за це Сергію, що приклав багато зусиль, щоб цей альбом побачив світ. Зараз в ньому лише 12 світлин. Але ми продовжуємо працювати.

Коли ми увійшли до фоє Будинку Офіцерів, то я зрозуміла, який величезний труд ми переробили. Бо фоє було затісне для нашої експозиції. Чесно. Більш ніж тридцять планшетів з хлопцями, особисті речі хлопців, силуети зниклих, Стіна НАДІЇ… А ще – емоційний центр нашої композиції, фотокопія скульптури українського генія Івана Кавалерідзе «БУНТ». Жінка, що кричить, не погоджуючись з долею. Своєю, свого сина. Вона бунтує проти кривди, байдужости та несправедливости того, що відбувається.

Ми пройшли через довгі та емоційні спори НАДІЙОК, підбираючи символ, нерв, емоційний центр нашої експозиції. Ми перебрали дуже багато образів. Бо цей образ дуже жорсткий. Ніхто з нас не прийняв його одразу ж, з першого погляду. Але побачивши раз, ти його вже не забудеш, не відвернешся байдуже. Дуже дякуємо за цей образ хлопцям з Мистецький Арсенал. Дякуємо, данило гурін.

А ще ми хочемо подякувати @Музею Івана Кавалерідзе, що в Києві. За те що вони зрозуміли нас, нашу біду, і надали дозвіл використовувати цей образ офіційно.

До нас прийшли гості. До нас завітали ДРУЗІ. Прийшли ті, без чиєї підтримки ця експозиція ніколи б не побачила світ. Але, все ж таки головні гості виставки, ті заради кого все це було зроблено – родини зниклих та полонених. Це була їх подія.

Маленьке відкриття. Першою виступила Ядвіга, голова НАДІЙОК, людина чия воля та наполегливість зробили можливим цей захід. Потім з теплими словами підтримки нас та того, що ми робимо виступили наші надійні друзі – заступник голови делегації Міжнародний Комітет Червоного Хреста в Україні Даніель Бунског.

Окремо кілька слів про МКЧХ. МКЧХ – єдина організація, що послідовно, вже сім років, підтримує родини зниклих безвісти в Україні. Так, на своїх умовах. Але коли від тебе байдуже відвернулися всі: влада, втомлене біллю суспільство, то вчися цінувати людей, що завжди поряд. Вони не підтирають тобі сльози та соплі, що ти розмазуєш по обличчю. Вони вчать, як потрібно співпрацювати. Кому конче потрібно – вони дають рибу, але наполегливо вчать використовувати вудку. Спочатку, коли не виходить – це бісить! Але, коли навчися, то відчуваєш себе спроможним на все. Дякуємо, друзі, за ваш час, за ваші втрачені нерви, за навчання, за підтримку. Ми це цінуємо. Дякуємо.

Потім зі словами підтримки виступила представниця Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні. Саме вони підтримали нашу ідею єднання родин зниклих безвісти. За їх підтримкою вже рік працює перший в Україні сайт родин зниклих безвісти «НАДІЄМОСЬ», та створена Стіна НАДІЇ, що об’єднує родини з усіх 24 областей України.

Посольство Республіки Польща у Києві / Ambasada RP w Kijowie постійно підтримує родини зниклих безвісти, та відвідало наш захід. Були дружні та теплі виступи батьків зниклих та полонених. До слова стали представники нашої НацГвардії та Евакуації -200.

Був дуже цікавий виступ від Офіс Омбудсмана України. Нам запропонували спільну роботу над Стіною НАДІЇ, з можливістю використовування для цього навіть офіційного сайту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Для нас це найцінніше надбання. Це дуже поширює можливості співпраці між Офісом омбудсмена України та родинами, чиї близькі зникли безвісти. Щиро дякуємо! Дякуємо, Іванкевич Віктор Вікторович!

Дякуємо за підтримку керівництву Центрального Будинку офіцерів Збройних Сил України, що надали прихисток нашій експозиції.

Окреме величезне дякуємо Голові Консультативна рада ветеранів при Президентові України Сергій Володимирович Куніцин та Володимиру Приймаченко. Вони підтримали наш захід, взяли участь в організації, багато часу приділили спілкуванню з родинами, їх підтримці. Дякуємо. Сподіваємось на плідне співробітництво.

А потім була вистава. З вірою та надією в серці. Про маму, що дочекалась свого зниклого сина. Мами плакали. Чоловіки мужньо шмигали носами. Байдужих в залі не було.

Вистава – то не телік, від якого можна відірватися на гаджети. Вистава – то емоційне занурення та підключення. Дякуємо Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театру ім. Т. Шевченка за можливість для кожного присутнього, нехай на хвилину, але відчути себе часткою родини, що шукає та сподівається.

А потім були піца, розмови та тепле прощання зі сльозами на очах. До зустрічі друзі! У нас ще багато справ!

Сподіваюся, ДАЛІ БУДЕ…

Пі.Сі. Тут де хто скаржиться, каже, що я його брудом облила… Отже, як робити те, про що я написала – то норм, а як про це читати – то вже неприємно. Не робіть того, про що не хочете потім прочитати.

Кожне слово я написала щиро. Бо я саме так думаю.

Залиште відповідь