Pavel Netesov :
Активні бойові дії та людські втрати, як в окремих епізодах, так і протягом усього російсько-українського конфлікту, вимагають прийняття рішень, законів та організацію служб, які б займалися пошуком, ідентифікацією загиблих, сповіщенням родин, транспортуванням від місця загибелі до дому, або місця остаточного або тимчасового поховання.
Якщо підвести підсумки роботи місії «ЕВАКУАЦІЯ 200», то можна сказати, що в її рамках було виконано усі покладені на неї завдання від пошуку загиблих до ідентифікації та поховання.
Аналіз діяльності треба починати з організації процесу перемовин з ворогом, про можливість заїзду пошукових груп на окуповану територію. На той час перший заїзд по цих домовленостях робили військові, потім групи волонтерів-пошуковців, а потім виключно спеціалісти Національного військово – історичного музею України, як підрозділ Міністерства Оборони України.
Знайдено та вивезено з окупованої території майже усіх, хто загинув з 7 по 31 серпня 2014 року, окрім 17 людей, тіла яких досі не знайдені. Жоден член зі складу пошукових груп місії (військовослужбовці та волонтери) не був вбитий або поранений під час виконання цієї надскладної задачі.
На нашу думку, це найважливіший показник організації ефективної роботи з пошуку тіл загиблих, та маркер найвищого рівня професійності процесу перемовин з представниками ворожої сторони.
На окремих прикладах можна показати, який обсяг робіт було виконано пошуковими групами, які перетинали лінію зіткнення, іноді по декілька разів на день. Пошукові групи не тільки шукали тіла загиблих та транспортували їх до місця накопичування та зберігання (ЖД станція Чаплинка, вагони-рефрижератори) але й фіксували маршрути свого пересування, проводили фотофіксацію на виявлених місцях загибелі залишків технікі, зброї, документів та іншого.
Усе це допомогло згодом встановити обставини загибелі, опрацювати свідчення живих учасників тих подій та, як кінцевий результат, ідентифікувати та гідно поховати загиблих.
На думку багатьох військових аналітиків, «ЕВАКУАЦІЯ 200» один з найефективніших проектів ЗСУ, які були вимушено та терміново запроваджені з початком збройної агресії РФ проти України.
Слід зазначити, що Україна повільно, але неухильно впроваджує у структурі ЗСУ стандарти країн євроатлантичного союзу, кожна з них має відповідну структуру у Збройних силах, яка займається пошуком, евакуацією та сповіщенням.
Маючи свій унікальний досвід, та фахівців, які сформували свій професіоналізм за п’ять років бойових дій, маємо створити свою структуру, яка найбільш ефективно буде працювати в умовах війни, як на своїй території, так і при виконанні завдань в міжнародних миротворчих місіях по всьому світу.
На сьогодні, як військове керівництво нашої Держави, так й наші політичні сили та лідери не бачать перспективи розвитку цього напрямку. Вони вважають, що це треба, як у радянські часи, покласти на військкомати, користуючись положеннями Статуту гарнізонної служби. Замість того, щоб надати повноважень, покращити матеріально-технічну базу за для пошуку та транспортування тіл загиблих захисників України, налагодити структуру, яка б відповідала за сповіщення родин загиблих та роботу з ними по похованню та щорічному вшануванню пам’яті, вони скорочують штат пошукового відділу ЦВС ЗСУ, тим самим унеможливлюючи подальшу, важку роботу з родинами загиблих та зниклих безвісті. Вони створюють умови, коли замість усіх загиблих, наприклад, у Іловайську, вшановують тільки 142 військовослужбовців Збройних сил України. 376 людей зібрали по частинах з окупованої території, вивезли звідти, ідентифікували, передали з рук у руки рідним, поховали, а потім хтось з військового керівництва вирішив, що треба рахувати тільки військовослужбовців…
Вважаю що це категорично не припустимо. Україна одна та гинуть за неї усі однаково, чи то доброволець, військовослужбовець, співробітник Служби Безпеки України чи боєць підрозділу Міністерства внутрішніх справ України.
Не можна розділяти та покладатися на відповідні документи окремого відомства. Спілкуючись з багатьма керівниками військових підрозділів, підрозділів МВС та народними депутатами, ми чули неодноразово думку, про те що не треба робити окрему структуру, яка буде займатися наприклад сповіщенням, бо війна рано чи пізно скінчиться, та не буде такої кількості загиблих, як зараз.
Слід нагадати сумну статистику, за якої, кожного року в силових структурах гинуть люди за, так званих, не бойових обставин, наприклад ДТП, або необережне поводження зі зброєю, або зброя такої якості, що вбиває тих, хто нею користується.
Наприклад з 2014 по 2015 рік ця цифра становила більше 1000 людей. Кожну родину треба було сповістити, допомогти вирішити питання з оформленням документів, похованням та інше.
До проекту закону про сповіщення ми обов’язково додамо зібрані матеріали по фактах сповіщення з 2014 по 2018 рік. Ви самі зможете побачити ЯК ВОНО ПРАЦЮЄ.
Я наводжу приклад: ось є пожежна частина, в неї є місце розташування, приміщення, техніка, люди які її обслуговують, люди які її використовують, усі вони працюють щодня, задля того моменту, коли станеться пожежа та треба буде рятувати людей. Чи потрібно це чи ні навіть не обговорюється. Скільки це коштує, вимірюється виключно у врятованих життях.
Так само треба підходити до питання сповіщення, бо кожен невірний крок на цьому шляху травмує людей, травмує суспільство, викреслюючи з повноцінного життя цілі родини. Гине одна людина, а ми втрачаємо з нею батька, мати, які народили та виховали, сестер та братів, жінок та дітей. Тому, нам потрібна окрема структура, може не у кожному місті України, хоча б в обласних центрах мати свої підрозділи фахівців, які б прийняли на себе зобов’язання по вирішенню цього надважливого та складного питання.
Це повинно бути структурою, яка цілодобово готова для виконання своїх обов’язків. Ми команда, яка працює в цьому напрямку багато років. Маємо не тільки «бойовий» досвід, але й напрацювання у законотворчому напрямку.
Готові співпрацювати з усіма, хто розуміє важливість та життєву необхідність цього кроку. Не використовуйте це у політичній грі, бо не буде вам з цього дивідендів, тільки прокльони. Дуже прошу не тягнути ковдру на себе, а співпрацювати. Особливо з тими, хто можна сказати, на це поклав своє життя.
