День незалежності України може стати днем чергової провокації з боку росіян та показової страти полонених українських вояків. Уже зараз готується показовий «суд» над захисниками з «Азовсталі», які опинилися в російському полоні. Як повідомляє Головне управління розвідки Міноборони України, для «легітимізації» судилища вороги готують спеціально навчених «свідків» та завозять представників рашистських ЗМІ до Маріупольської камерної філармонії.
Зараз окупанти в терміновому порядку переобладнують вціліле приміщення філармонії: на сцені монтуються залізні клітки, в яких утримуватимуть українських захисників. Також зводиться кілька нових тимчасових споруд поруч з приміщенням. Українська розвідка вважає, що росія може завдати по філармонії точкового ракетного удару та перекласти провину за скоєний злочин на Україну.
Тим часом у російському полоні наразі перебувають приблизно півтори тисячі бранців – захисників Маріуполя, тамтешніх медиків, рятувальників і волонтерів. Чому міжнародна спільнота демонструє безсилля щодо їхнього визволення попри численні заклики до активних дій, і яким чином можна вплинути на росію та притягнути її до відповідальність за нелюдське поводження з полоненими, спробував розібратися Mind.
Як боролися і виживали захисники «Азовсталі» та маріупольці?
Захисники Маріуполя 86 діб тримали оборону та здійснювали контратаки – у повному оточенні з майже 20-кратною перевагою росіян у живій силі й за абсолютного їх панування як у повітряних, так і в артилерійських атаках. Здавалося, металургійний гігант «Азовсталь» – останній форпост міста – перетворився на фортецю, здолати яку неможливо.
Проте в підмурках заводу, окрім 2500 оборонців із різних частин ЗСУ, Нацгвардії, прикордонних військ та патрульної поліції, знайшли прихисток декілька тисяч цивільних. Це і родини військовослужбовців, і просто маріупольці, чиї домівки було знищено бомбардуваннями. За даними Міжнародного Червоного Хреста, в цокольних комунікаціях заводу одночасно перебувало від 4000 до 8000 осіб-некомбатантів.
З цієї причини наприкінці квітня у гарнізону майже вичерпалися запаси харчів і питної води. Поки тривали весняні дощі, вдавалося акумулювати воду. А потім – лише нічну росу на металевих перекриттях даху. Але з настанням травневого потепління і цього забракло.
Ще раніше в бункерному шпиталі скінчилися ліки, зокрема – знеболювальні. На тлі підвищеної вологості приміщень та відсутності вентиляції значна кількість важких поранень супроводжувалася ампутаціями через ризик гангрени. Але найгірше сталося 28 квітня, коли авіація РФ скинула на «Азовсталь» півторатонні фугасні бомби. Входи до шпиталю було зруйновано. Під завалами загинули і поранені, і медперсонал, а гарнізон залишився без критичного запасу ліків та засобів оперативної хірургії.
Як їх намагалися врятувати?
Ситуація набувала ознак безвиході. Шанс на порятунок був лише через процедуру «екстракції» гарнізону нейтральною стороною. Туреччина була готова вивезти гарнізон своїми кораблями й залишити на своїй території до кінця війни, але цю пропозицію відкинуло російське командування. Найбільш прийнятною опцією лишалося домовитися про термінову евакуацію цивільних.
У переговорний процес було залучено десятки дипломатів, голів практично всіх релігійних конфесій, зірок кіно та шоубізнесу. Заклик врятувати гарнізон Маріуполя та цивільних з «Азовсталі» пролунав навіть зі сцени фіналу Євробачення.
Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш з цього приводу особисто відвідав Москву та Київ. Внаслідок цього візиту на початку травня було оголошено режим припинення вогню та розпочато евакуацію з території заводу цивільних. Більшість із них, подолавши десяток російських блок-постів та принизливу процедуру «фільтрації», врешті-решт опинилися на підконтрольній Україні території. Дехто загруз у фільтраційних таборах для «біженців» на території рф, і зв’язку з ними немає навіть у родичів.
Скільки українців з «Азовсталі» потрапило в полон?
У середині травня за наказом президента Зеленського відбулися перемовини з російською стороною щодо виведення військових маріупольського гарнізону з підмурків «Азовсталі». Точна кількість вояків, що склала зброю та вийшла, достеменно невідома.
Цифри, оголошені російською стороною, не викликають довіри. росіяни часто тримають серед військовополонених простих волонтерів, як-от відому парамедикиню Юлію Паєвську «Тайру», або звичайних цивільних, яких підозрюють у «нелояльності».
За даними з поінформованих джерел, зараз у російському полоні знаходяться близько тисячі бійців спецзагону Національної гвардії «Азов», зо дві сотні морських піхотинців 36-ї бригади, частина якої прорвалася на територію заводу ще на початку квітня задля спільного опору (більшість морпіхів загинула та потрапила в полон ще в березні), трохи менше сотні прикордонників, декілька десятків офіцерів патрульної поліції Маріуполя, 82 медика 555-го військового шпиталю, які відмовилися евакуюватися з цивільними, з десяток рятувальників Міністерства надзвичайних ситуацій та волонтерів-медиків батальйону «Госпітальєри», зокрема голос «Азовсталі» Катерина «Пташка».
Третина гарнізону мали поранення середнього та тяжкого ступеня. Півсотні з них були одразу передані в обмінний фонд за посередництвом Червоного Хреста. Це були бійці з ампутаціями та нерухомі. Також відбулося передання українській стороні близько 300 тіл загиблих – як військових, так і цивільних.
20 травня останніми в полон здалися комбат «Азова» Денис Прокопенко «Редис», його заступник Святослав Паламар «Калина» та комбриг морпіхів Сергій Волинський «Волина».
Що ще відомо про полон?
Полонених було розміщено в кількох локаціях, до яких первинно надали доступ представникам міжнародних організацій. Це в’язниці в Новоазовську та Оленівці на території Донецької області та у слідчих ізоляторах Ростовської області рф. Наприкінці червня вдалося реалізувати обмін 144 військовополонених, з яких 95 – з числа оборонців «Азовсталі».
Далі ситуація вийшла з-під контролю. Контакти з військовополоненими представників міжнародних організацій, які виступили посередниками у перемовинах, системно саботувалися російською стороною. Водночас у російських масмедіа розгоралася істерія щодо винесення смертної кари полоненим нацгвардійцям з «Азова».
Одним із рупорів цієї істерії виступила навіть амбасада рф у Лондоні, яка на своїй офіційній сторінці у твіттері вимагала скарати азовців через повішення.
Врешті-решт сталося найстрашніше, про що попереджали ті, хто пройшов російський полон або мав досвід перемовин із росіянами щодо гуманітарних питань. Фактично відбулася страта кількох десятків азовців у в’язниці Оленівки. За російськими даними, 53 полонені загинули, майже сотня отримали травми та опіки критичного ступеня важкості. Даних від міжнародних установ досі немає.
Один із полонених захисників «Азовсталі» у російському полоні
Фото: DR
Що відбулося в Оленівці?
У ніч з 28 на 29 липня в одному з бараків Оленівської колонії, до якого лише двома днями перед тим перевели близько 150 полонених бійців «Азова», стався вибух невстановленого походження. Це був один із технічних бараків колишньої виправної колонії, виведеної з експлуатації понад 10 років тому.
У великому приміщенні без внутрішніх перекриттів були розташовані двоярусні металеві ліжка. Про умови утримання та склад полонених нічого не відомо, позаяк Міжнародний Червоний Хрест не мав доступу до ув’язнених від середини червня.
За версією російської сторони, у приміщення колонії потрапила ракета системи HIMARS. Буцімто з метою знищення українських полонених, які погодилися на співпрацю з окупаційною адміністрацією та почали давати викривальні покази про злочини «київського режиму» проти «народу Донбасу».
Причому за визнанням самої ж російської сторони, ніхто з охоронців та співробітників колонії при цьому не постраждав – про це заявила «уповноважена з прав людини» проросійської адміністрації.
Тіла щонайменш 53 загиблих окупанти відмовилися повернути українській стороні на вимогу Червоного Хреста, як і допустити його представників на місце трагедії.
Версія російської сторони виявилася настільки хибною, що її спростували практично всі аналітики та західні ЗМІ на підставі самих лише супутникових фотознімків та фрагментів поширеного росіянами ж відео.
Як і очікувалося, жодного кратера від потрапляння ракети системи HIMARS на відео не виявлено. Натомість російські ЗМІ використали фото уламків ракети, яке вже публікувалося раніше.
Ба більше – усі металеві ліжка лишилися на своїх місцях, частково з рештками обгорілих тіл, що неможливо в разі влучання реактивного снаряда чи будь-якого далекобійного артилерійського засобу, який провокує потужну вибухову хвилю.
Фото: ТАСС
Експерти-вибухотехніки та криміналісти з різних країн незалежно один від одного дійшли висновку, що вибух стався внаслідок підриву зсередини. Найвірогідніше – термобаричного снаряда, що спричинив зону високої температури, а не руйнівний уламковий ефект.
У такому разі це не що інше, як воєнний злочин. кремль таким чином міцніше сформував суспільну думку усередині росії, яка істерично вимагала показового скарання азовців, а не їхнього обміну на російських бранців.
Якою є позиція міжнародних посередників?
Суб’єктом багатосторонніх домовленостей щодо складання зброї бійцями маріупольського гарнізону та їхнім подальшим обміном виступав женевський офіс Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Після трагедії в Оленівці МКЧХ заявив, що організація жодним чином не гарантує безпеку військовополонених після їхнього потрапляння до рук протилежної сторони, оскільки це є поза мандатом організації.
Нагадаємо: Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) засновано в 1863 році як приватну установу, що опікувалася захистом жертв збройних конфліктів та моніторингом дотримання гуманітарного права, визначеного Женевськими конвенціями. Установа неодноразово ставала лауреатом Нобелівської премії миру, зокрема в 1917 році – за захист прав військовополонених.
У світі існують численні регіональні франшизи Червоного Хреста, зокрема російська, створена під «дахом» ФСБ для поширення пропагандистських наративів «внутрішнього» споживання, як-от про буцімто опіку над українськими «біженцями» (насправді – жертвами депортації).
«Міжнародне гуманітарне право чітко свідчить, що про військовополонених, про їхнє життя, здоров’я та нормальне перебування має дбати сторона, яка їх утримує», – заявили в МКЧХ, покликаючись на Третю Женевську конвенцію.
Цю інтерпретацію намагався спростувати радник Офісу Президента України Михайло Подоляк – учасник контактної групи з перших днів війни, очевидно, так чи так дотичний до перемовин щодо долі маріупольського гарнізону.
«Саме дотриманням правил Женевської конвенції щодо військовополонених – і у нас, і в російському полоні – має опікуватися Червоний Хрест. Перевіряти факти тортур, забезпечення медикаментами, продуктами харчування, в яких умовах люди перебувають тощо. Це виглядає як гарантії», – сказав він у радіоефірі.
«Як нейтральний посередник, ми сприяли безпечному виходу комбатантів з «Азовсталі», взаємодіючи зі сторонами конфлікту. Далі лише російська сторона несе за них відповідальність – згідно з Женевськими конвенціями», – відповів на репліку Подоляка речник МКЧХ Олександр Власенко.
Червоний Хрест запропонував безоплатно передати російській стороні медикаменти, засоби захисту та матеріали для здійснення судово-медичної експертизи тіл загиблих, а також відвідати місце трагедії. Проте станом на 17 серпня ця пропозиція залишилась без відповіді.
Український волонтер Андрій М., який перебував в Оленівці півтора місяця – до середини травня, пригадує, як туди справді одного разу привезли представників Червоного Хреста: «Їх ненадовго завели до якогось приміщення, на дворі вони дали брифінг російським медіа та поїхали. Нас вони не відвідували, хоча перебування у в’язниці некомбатантів, яких, радше, слід оцінювати як незаконно утримуваних, мало б бути одним із фокусів їхньої уваги», – розповів він на умовах анонімності.
Якою є позиція родин азовців та українських правозахисників?
Вікторія Солодухіна, активістка Об’єднання рідних зниклих безвісти, вважає, що сучасне гуманітарне право у цій війні просто «конає в корчах на очах усього світу».
«Червоний Хрест досі не повідомив, скільки людей загинуло, скільки перебуває у лікарнях на непідконтрольній території і як вони будуть повертати загиблих. Нам обіцяли, що хлопці повернуться живими, але вони своїх зобов’язань не дотрималися», – каже Сандра Кротевич, сестра начальника штабу полку «Азов» Богдана Кротевича «Тавра».
«МКХЧ ніяк не висвітлює для родичів цей процес, не надає жодного зворотного зв’язку. Вони пояснюють це тим, що в них недостатня кількість працівників, а нас багато», – каже Алла Самойленко, мати полоненого офіцера полку «Азов» Іллі Самойленка.
Не менше критики лунає щодо організації перемовин із російською стороною, чим опікувався Офіс Президента, зокрема віцепрем’єрка з питань реінтеграції окупованих територій Ірина Верещук.
«Після 29 липня я не чула, щоб Верещук, розмахуючи договором про гарантії, вимагала від сторін-підписантів взяти на себе відповідальність за порушені домовленості. Я не чула виступу жодної офіційної особи, яка б звинувачувала росію, ООН або МКЧХ у невиконанні зобов’язань», – каже Вікторія Солодухіна.
В офісі Ірини Верещук відмовилися від коментарів, посилаючись на щільний графік віцепрем’єрки. «Немає зворотного зв’язку – ні від кого. СБУ, ГУР, МО, всі уповноважені, МВС – нічичирк. Все, що вони роблять, – методично збирають інформацію, а далі – пустота», – каже мати одного з військовополонених азовців на умовах анонімності.
Тривалий час на дотримання тиші в медіапросторі щодо долі українських бранців наполягала заступниця міністра оборони України Ганна Маляр. «Вона персонально просила всіх родичів полонених утриматися від публічності, не виходити на інтерв’ю з журналістами, не йти до незалежних правозахисних організацій, бо в них все під контролем. Однак після масового вбивства в Оленівці стало зрозумілим, що в них далеко не все під контролем», – каже українська політична оглядачка Марина Данилюк-Ярмолаєва.
Нещодавно призначений український уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець спробував заспокоїти громадськість, запевнивши: тиша не означає, що робота не ведеться, адже, за його словами, «тиша повинна тривати до звільнення останнього українського захисника».
Що стояло за стратою?
1 серпня в ефірі телемарафону генеральний прокурор України Андрій Костін повідомив, що, за попередніми висновками, причиною вибуху могла бути термобарична зброя, а не ракетний обстріл, як запевняє російська сторона.
У Головному управлінні розвідки МО України заявили, що росіяни навмисно вбили військовополонених задля приховування тортур, якими з них вибивали «свідчення». Задля цього бойовики ПВК «Вагнер» замінували місце утримання бійців з використанням легкозаймистої речовини, що призвело до миттєвого спалаху в приміщенні бараку.
«Показова страта азовців була спрямована на те, щоб викликати обурення українських громадян на дії влади – зокрема, Офісу Президента, який, власне, й віддавав наказ маріупольському гарнізону на складання зброї», – вважає Євген Магда, директор Інституту світової політики.
Генеральний секретар ООН Гутерреш зазначив, що має намір спрямувати місію для встановлення фактів щодо загибелі українських військовополонених в Оленівці.
Чи буде така місія ефективною? На жаль, є підстави сумніватися. Аналогічну місію, як відомо, у 1944 році МКЧХ здійснив до концентраційного табору Theresienstadt в окупованій Чехії. Результатом став звіт про те, що «умови перебування там євреїв є майже нормальними».
Як могло б працювати міжнародне гуманітарне право?
Доцент міжнародного права КНУ Захар Тропін вважає, що імперативне застосування вимог гуманітарного права щодо будь-яких комбатантів має забезпечуватись сторонами конфлікту за замовчуванням. Присутність у перемовинах таких організацій, як ООН та МКЧХ, надає гарантії цього.
«Проте, як не дивно, МЧКХ досі не виступило з жодною заявою щодо порушення міжнародного права росією. Навіть у зв’язку з недопусканням його представників до місця утримання полонених в Оленівці, що безумовно передбачено Женевськими конвенціями», – резюмує Тропін.
Ще менш дієвою в умовах явного саботажу гуманітарного права виглядає система безпекових важелів, якими оперує ООН. Головна причина полягає в тому, що структури права спираються на презумпцію безумовного дотримання визначених у Статуті ООН міжнародних принципів, зазначає Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.
«Дизайн цієї системи не враховує ситуацію, коли члени Ради Безпеки ООН показово ігнорують міжнародне право та рішення моніторингових механізмів. Можливість застосування примусу до росії як ключового гравця системи заблокована. І ми опинилися в ситуації, коли вся система ООН не може витягнути навіть одну людину із російського полону. Без кардинального реформування міжнародної системи миру та безпеки запобігти таким трагедіям практично неможливо», – каже Матвійчук.
Судячи з публічних заяв, голова Моніторингової місії ООН з прав людини Матильда Богнер та її колеги не мають безпосереднього доступу до Оленівки. Натомість усю інформацію отримують від російської сторони та їхніх «проксі» в особі «омбудсмена ДНР» (тої самої особи, яка заявила, що, попри влучання ракети в будівлю колонії, де утримувалися військовополонені, жодний охоронець не постраждав).
Які важелі можуть стати дієвими?
«росія не дотримується міжнародних норм, але водночас сидить із цивілізованим світом за одним столом. Це неприпустимо та цинічно», – каже Ірина Новосядло, мати одного із полонених військовослужбовців з «Азовсталі».
Правозахисники переконані, що для забезпечення безпеки полонених потрібні важелі, що вмикатимуться автоматично при порушенні гуманітарного права будь-ким. Наприклад – штрафні санкції, які зможе застосовувати той же МКЧХ відповідно до свого статуту.
«Не допустили до полонених – протокол, штраф. Полонені побиті, голодні – протокол, штраф. Штрафи за порушення гуманітарних норм можуть запровадити в себе окремі країни, які виділяють кошти на МКЧХ. Це буде дієвим», – вважає Вікторія Солодухіна.
Можливо, є й інші інструменти покарання тих, хто ігнорує норми міжнародного гуманітарного права. Але систему справді потрібно докорінно змінювати. Інакше мобільні крематорії, які росія намагалася застосовувати в Маріуполі у ХХІ ст., невдовзі перетворяться на сумнозвісні газові камери з досвіду попередньої війни ХХ ст.
Принаймні українську Катинь ми вже спостерігаємо. Причому в тих самих ідеологічних шатах, що й за сталінської доби.
