Антон Удовенко

Східноукраїнський центр громадських ініціатив

Лише станом на 7 квітня 2019 року СБУ повідомила про 3233 звільнених з полону українців війни – значна цифра як для п’яти років неоголошеної війни. Ще 214 громадян України згідно даних українських спецслужб й досі незаконно утримують у в’язницях ОРДЛО – і це лише ті, про кого достеменно відомо.

Умовно історію обмінів можна поділити на три періоди: найактивніший період від початку війни до 2016 року; «штиль» у 2016-2017 роки, який закінчився «великим» обміном 27 грудня 2017 року; та період з вересня 2019 року по сьогодення, з певною активізацією обмінів полоненими. Кожен з цих періодів характеризується також певним політичним підтекстом, який впливав на комунікацію української та російської сторін й, відповідно, на кількість обмінюваних осіб.

На початку

За перші півтора року війни з полону звільнили 2957 людини – великою мірою це вдалося через посилений тиск міжнародної коаліції на початку війни, а також Мінські домовленості, які зобов’язували українську та російську сторону сприяти обмінам бранцями. Українським військовим вдалося затримати і велику кількість росіян, які начебто не воювали на Донбасі. Кремль щоразу відхрещувався і всіляко заперечував, що російські військові беруть участь у військових діях на Донбасі. Можна припустити, що російське керівництво також було зацікавлене у швидкому поверненні живих «доказів» війни назад до РФ.

Варто зазначити, що це не були централізовані обміни – участь у них брали не лише представники влади, а й бійці добровольчих батальйонів, військові підрозділи та навіть родичі осіб, які потрапили у полон. Вже через три дні після перших Мінських домовленостей 5 вересня 2014 року з російського полону повернули 648 українців, а станом на 21 жовтня 2014 року вдалося звільнити вже 822 людини.

У медіа легко знайти результати лише публічних обмінів, проте рідко можна почути голоси цивільних, які безпосередньо брали участь у них. Житель Слов’янська Юрій (ім’я змінено), який брав участь у звільненні полонених на початку війни, розповів документаторам Східноукраїнського центру громадських ініціатив як одного разу потрапив під обстріл – якраз під час процесу обміну.

По рації передають: «За кілометр страшний бій триває, там вже цей тридцять другий блокпост в оточенні. Ви зараз потрапите у засідку, вас зараз, ну… просто розстріляють і все». Тільки ми це проговорили як тут кричать: «Повітря!» Тобто почався обстріл цього блокпоста, де ми зараз і стоїмо.

Згадки про перші обміни після початку інтенсивних бойових дій зустрічаються і у родичів зниклих безвісти. Часто ці відомості на рівні слухів та спогадів очевидців непублічних обмінів, які відбувалися між сторонами конфлікту. Про один з таких випадків розповів Олені (ім’я змінене) побратим її сина, який доєднався до збройних формувань бойовиків.

Він каже: «Не вірте нікому. Був непублічний обмін 28 вересня 2014 року. Я був свідком». Я йому ще кажу: «Та що ти кажеш, по вухам мені їздиш? Я тобі не вірю!». А він: «Я клянусь! Я дружив з вашим сином! Був непублічний обмін, і обмінювали 20 наших на трьох якихось з вищого, з тієї сторони. Ваш син, коли ще сідав в автобус, мені плюнув в обличчя.

Олена також розповіла, що вона постраждала від шахраїв, які імітували голос її сина та пропонували звільнити його за велику суму грошей.

І було ось це: «Ма, це я, Максим…». За гроші почали казати, якби за гроші викупити [з полону]. А потім хтось телефон забирає одразу. Я кажу: «А що ж ти у нього телефон забрав, а?» А він мені: «А у нього губа розбита, він не може розмовляти. Треба 100 тисяч».

Інша жінка, Ірина (ім’я змінене), також пригадувала у інтерв’ю, що окрім повідомлень на телефон з вимогами викупу свого безвісти зниклого сина отримувала і погрози.

Приходили смс-ки «Ирина, пусть поможет вам Аллах, ваш сын будет убит» на якійсь там луганській площі. Потім щось ще: «Ирина, попрощайтесь со своим сыном, принесите выкуп 3 тысячи». Але ніхто не дзвонив.

У Ірини також виник конфлікт з організацією, яка займалась перемовинами щодо звільнення полонених.

Рубан [керівник Центру звільнення полонених «Офіцерський корпус»] теж одразу гарно так реагував: «Я вам постараюсь допомогти, ми зареєстрували вас, ми будемо шукати». А потім вже: «Чого ви там сидите вдома на печі, ідіть шукайте своїх близьких».

У медіа є згадки про обмін, який відбувся у ніч з 12 на 13 вересня 2014 року, коли вдалося повернути 37 українських військових. В рамках ще одного – 28 вересня 2014 року – 60 бойовиків обміняли на 30 українських військових.

26 грудня 2014 року відбувся перший «великий» обмін. Тоді вдалося обміняти 222 представників незаконних збройних формувань на 150 військових ЗСУ.

Українські полонені перед обміном у Донецьку. Фото: Радіо Свобода

 

У подальшому, контроль над обмінами перебрав Об’єднаний центр звільнення заручників, створений СБУ у жовтні 2015 року. Центр, окрім координації звільнення незаконно ув’язнених, займався встановленням місцезнаходження зниклих безвісти. Централізація обмінів суттєво вплинула на переговорні процеси в цілому – надалі цим займалися працівники спецслужб разом з представниками влади. Централізація стала також і причиною політизації процесу, адже тепер обміни перетворювалися на своєрідні «торги» з постійними провокаціями чи зривом процесу російською стороною, щоб дискредитувати як українську владу, так і саму ідею обмінів.

Затишшя та «великий обмін» 27 грудня

20 лютого 2016 року СБУ повідомила про звільнення чотирьох українських військових Сергія Гарнаги, Сергія Дмитрука, Олександра Макухи та Вадима Кирпиченка.

Журналістку Марія Варфоломєєва, яка провела у полоні 419 днів, звільнили з полону 3 березня 2016 року. Взамін російська сторона отримала громадянина Росії та ще одну громадянку України.

У травні 2016 року до України повернулася одіозна льотчиця Надія Савченко, яку обміняли на двох кадрових російських військових ГРУ – капітана Євгена Єрофєєва та сержанта Олександра Александрова.  У червні цього ж року бойовики віддали кримського активіста Геннадія Афанасьєва та інженера Юрія Солошенка. Українська сторона передала двох громадян України, які намагалися створити «Бесарабську народну республіку».

У вересні 2016 відбувся ще один обмін: співробітник ООН Юрій Супрун та активіст Володимир Жемчугов повернулися з полону, а в зворотному напрямку українська сторона віддала чотирьох посібників бойовиків.

Загалом за інформацією СБУ українській стороні за 2016 рік вдалося повернути 16 громадян України.

Після «штилю», який тривав понад рік, українська та російська сторони домовилися про масштабний обмін – першим про це 25 грудня у Москві повідомив тодішній лідер «ДНР» Олександр Захарченко. Варто зазначити, що 73 особи, яких висувала українська сторона, відмовилися брати участь та повертатися на окуповану територію. Бойовики ж не повернули одного громадянина України, то ж фактично обмін відбувся у форматі «233 на 73» замість очікуваного «306 на 74». За словами представника уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Михайло Чаплиги, організувати обмін було надзвичайно складно; також він включав у себе декілька хвиль верифікації осіб зі списків.

Серед звільнених українців були бійці батальйону Кривбас Микола Герасименко та Олександр Лазаренко, боєць Нацгвардії Євген Чуднєцов, історик та релігієзнавець Ігор Козловський, активіст і волонтер Володимир Фомічов та інші.

Інформацію про осіб, яких передали до ОРДЛО, влада не повідомляла.

Звільнені під час обміну 2017 року. Фото: Константин Реуцкий у Facebook

 

За словами представника РФ у Тристоронній контактній групі Бориса Гризлова, цей обмін мав стати першим етапом повного звільнення усіх полонених. Час показав, що це був останній обмін не лише у 2017 році, але й за каденції Петра Порошенка. Наступний стане можливим лише через два роки зі зміною влади в Україні.

«Відлига»

Зрушення розпочалися після обрання президентом Володимира Зеленського, який під час своєї передвиборчої кампанії пообіцяв, що в Україні врешті-решт запанує мир, а всі українські бранці зможуть повернутися додому. Новому очільнику української держави вдалося досягти перших успіхів 7 вересня 2019 року і, водночас, «прорубати» вікно у Нормандію для відновлення перемовин з російським президентом.

Повернення українських моряків та політв’язнів. Фото: ukrinform.ua

 

В ході обміну за формулою «35 на 35» до України літаком повернули 24 ув’язнених моряків, затриманих ФСБ Росії у листопаді 2018 року. Серед решти звільнених були український режисер Олег Сенцов, журналіст Роман Сущенко, активіст Олександр Кольченко, Станіслав Клих, Микола Карпюк, Павло Гриб, Олексій Сизонович, Володимир Балух, Артур і Євген Панови та Едем Бекіров.

Проте, добитися таких суттєвих поступок від Владіміра Путіна вдалося лише завдяки включенню до списку важливого свідка по справі збитого малайзійського Boeing Володимира Цемаха. Бойовикам передали й Кирила Вишинського, керівника української гілки інформагенції «РИА-новости», якого СБУ звинувачувала у державній зраді та у підривній інформаційній діяльності.

Ще один «великий» обмін полоненими відбувся вже після зустрічі лідерів «Нормандської четвірки» 9 грудня 2019 року як результат зобов’язань по мирному врегулюванню, взятих українською та російською сторонами у Парижі. Попри попередні домовленості про обмін у форматі «усіх на усіх», 29 грудня до України вдалося повернути лише 76 незаконно ув’язнених, тоді як українська передала представникам «Л/ДНР» 124 утримуваних. Варто зазначити, не усі погодилися повертатися на окуповані території – 14 осіб залишилося в Україні.

Серед звільнених українців був Станіслав Асєєв – журналіст «Радіо Свобода», який залишився у Донецьку висвітлювати розгортання агресії на Донбасі. Асєєв розповів про Євгена Бражнікова, – ще одного «бранця», з яким він повернувся до України, – який бив незаконно ув’язнених і, зокрема, самого Асєєва, щоб самому уникнути тортур. Журналіст також розповів як ще один звільнений у грудні 2017 року, Олексій Кусков, відбив йому нирку.

Обмін 29 грудня 2019 року. Фото: Офіс Президента України

 

Не обійшлося і без інших одіозних прізвищ у списках. Українська сторона видала п’ятьох беркутівців, яких звинувачували у пораненні 80 та у вбивстві 48 людей під час подій Революції Гідності – двоє з них ще й повернулися в Україну у лютому 2020 року та закликали владу скасувати закон про амністію «майданівців».

Українська сторона відмовилася розголошувати інформацію про решту 139 осіб, яких видали під час обміну. Журналісту Юрію Бутусову вдалося ідентифікувати деяких з них. За його словами, серед них були російський кілер Артур Денирсултанов, три організатори теракту у Харкові під час мирної демонстрації 22 лютого 2015 року та Долженков Сергій, один з організаторів трагедії у Одесі 2 травня 2014 року.

Обмін 16 квітня 2020 року. Фото: Офіс Президента України

 

Обмін 16 квітня 2020 року – останній на сьогодні; українська влада домовилася про звільнення 20 співвітчизників: 2 військових, 1 правоохоронця та 17 цивільних. Обмін відбувався у двох місцях – на КПВВ «Майорське» у Донецькій області та неподалік міста Щастя, що на Луганщині. Бойовикам передали 14 осіб – у списках спочатку значилося 18 прізвищ, але 4 з них не погодилися повертатися до ОРДЛО. Інформацію про те, кого українська сторона включила у списки на обмін, Офіс Президента не розголошував.

У статті недарма згадується про декілька обмінів, які називали «великими», – у 2014, 2017, 2019 рр., – кожен з них влада намагалася висвітлювати та використовувати як репутаційний інструмент. Ще у 2016 році тодішній радник голови СБУ Юрій Тандіт називав «політизацію» головним гальмом для обмінів. Наразі ж це – їхній головний драйвер, який російський президент вдало використовує для маніпулювання українською стороною: або коли до списків потрапляють особи, які й дискредитують саму ідею обмінів, або коли обміни стають інструментом кремлівської зовнішньополітичної гри. Окрім Бражнікова та Кускова 6 травня 2020 року стало відомо про затримання одного із учасників останнього «пасхального обміну», – Олександра Садівського, – який, за попередньою версією, організував злочинну групу шахраїв у донецькому СІЗО.

Не секрет, що ключі до звільнення українців, як і ключі до закінчення війни, знаходяться у Кремлі. Великою мірою, майбутнє обмінів буде залежати від того як українське керівництво намагатиметься отримати ці ключі – шляхом поступок та імітації гри, у яку навряд захоче грати Владімір Путін, чи проведенням реформ та розбудовою сильної української держави, де гідність та життя громадянина буде найвищою цінністю.

 

Залиште відповідь