23-річний прикордонник Максим Касперський з Чернівецької області дев’ять місяців перебував у російському полоні. Попри поранення він обороняв позиції в Маріуполі. За місяці полону пережив допити російських військових та звинувачення в обстрілах цивільних, втім найбільше переживав не за себе, а за вагітну сестру. Про полон, ставлення російських військових до оборонців Азовсталі та перші хвилини після обміну він розповів Суспільному.

“З першого дня війни, ми були наче на передових позиціях. 24 лютого нас обстріляли градами, потім до нас приїхали хлопці з Азову й почали формувати серед нас протитанкові групи. Майже все місто пройшов разом з ними пішки, лише трохи не дійшов до Азовсталі – потрапив туди вже пораненим 25 березня”, – розповідає військовий.

Спогади про польовий госпіталь Азовсталі

Максим двічі потрапляв на Азовсталь. Вперше, коли отримав кульове поранення ноги – тоді декілька днів лікувався й повернувся до патрулювання околиць міста. В перший день після “виписки” отримав осколкові поранення – поблизу хлопця дроном скинули міну. Тоді військовий вдруге потрапив у госпіталь на заводі, на той час ворог вже взяв місто в кільце.

“В нас була медикиня Еліна, то вона не захотіла виїжджати з Азовсталі. Коли я отримав наскрізне поранення ноги, то сам собі її перемотував, а до медиків звернувся, коли рана почала гноїтися. Потім осколками серйозніше зачепило й нас зразу повезли у госпіталь. Поранених там було багато, страшне видовище”.

За словами Максима, повноцінного шпиталю на заводі не було, а медичну допомогу надавали у польовому бункері. Медики робили операції у складних умовах, рідко їли та спали, бо постійно приймали поранених. Медикаментів було небагато, тому намагалися лікувати важкопоранених.

Історія звільненого з полону буковинця Максима Касперського, який обороняв Азовсталь
Максим разом з побратимами. Фото з архіву Касперського.

Коли на Азовсталі почали базуватися прикордонники, хлопець приєднався до них та почав охороняти внутрішній периметр заводу. Максим пригадує, як військові намагалися підтримувати одне одного, попри постійні обстріли.

“Кожні півтора хвилини авіаудар, а люди сміються. Ніхто не падає духом, всі стараються жити далі, не зважаючи ні на що.

Про вихід з Азовсталі та перебування в полоні

Наказ про вихід з Азовсталі дав президент. Дорога займала орієнтовно п’ять кілометрів – військові йшли самі та несли поранених побратимів. Покидати завод Максиму було страшно, військові були впевнені, що попри домовленості їх можуть обстріляти.

Перший тиждень оборонці Азовсталі провели у колонії в Оленівці, потім їх перевели у слідчий ізолятор в Таганрозі, опісля – до в’язниці в Ростовській області. Щоразу умови були різними.

“В Оленівку ми просто заїжджали, то нас не чіпали. Єдине, що вони не були готові прийняти стільки людей, тому не було санітарних умов, ми не могли нормально їсти. Чотири місяці ми провели в Таганрозі – там нас допитували й тримали в камерах. Годували квашеною капустою – в неї наче оцет лили, щоб шлунки роз’їдало”, – розповідає військовий.

У в’язниці, де військовий перебував п’ять місяців, було легше. У бараці на сто людей українців спілкувалися між собою й підтримували одне одного. Вони розділилися на “загони” й могли самі готувати собі їжу.

“Там хлопці кухарі собі мінялись позмінно на кухні. Готували кашу. Продукти були не першої свіжості, втім, уже краще було – розпорядок більш-менш нормальний, як в армії, можна сказати. Я важив 92 кілограми, а коли вийшов з полону було 58 кілограмів. Трохи втратив”.

Максим Касперський – історія звільненого з полону буковинця, який обороняв Азовсталь
Фото з архіву Касперського.

Про допити та ставлення до полонених

За словами Максима, російській військові розпитували про командирів, позиції та обстріли. Після допитів боліла спина та опухали ноги, бо багато стояли. Військових звинувачували в авіаударах по драмтеатру, обстрілах з протитанкових гранатометів та погрожували ув’язненням до двадцяти років.

“Вішали на нас все, що можна, але ніхто на себе нічого не брав. Як би не було, краще бути чесним. Ми цього не робили й провину на себе брати не будемо. Всі знають, хто це робив. Когось спецслужби возили на заочний суд, мене ні”.

Також полоненим постійно розповідали, що України вже немає, а Чернівці будуть частиною Росії.

“Ми намагалися отримати адекватні новини, бо іноді нам таке розказували, що потрібно було потім аналізувати, де правда. Один дізнався, що я з Чернівців, то сказав, що це вже Росія. Я кажу, що це західна частина України, а він мені: “Ну, буде Росія”. Вони не розуміють, що говорять”, – ділиться Максим.

За словами військового, коли на фронті змінювалася ситуація, ставлення до полонених українців погіршувалося. Тоді військові знали, що у побратимів, які воюють, все добре.

“Росіяни просто ненавидять українців та роблять будь-що, щоб нашкодити. Їхні інтернаціональні військові більш лояльні. Вони вірять у все, що їм показують та розказують. Ми пробували їм щось довести, але вони вірили, що це ми рознесли Маріуполь. Може і є одиниці розумних, але вони бояться говорити, бо просто здають одне одного”, – каже військовий.

За словами Касперського, люди, які наглядали за полоненими, боялися їх та водночас ненавиділи.

“Вони знали, що ми нічого не будемо робити, але боялися нас. Найбільше через те, що ми саме з Азовсталі. Ненавиділи за те, що ми швидко не здалися й так довго трималися. За проукраїнські татуювання та українську мову. Вони старалися, щоб все було російською й ми забули нашу мову. У них цього зробити не вийшло”.

Як відбувався обмін

“Ніхто не казав, що ми їдемо на обмін, але ми вже здогадувалися, бо у наглядачів змінилося ставлення до нас. Коли почув “Слава Україні! Добрий день, хлопці”, то не міг повірити, що все ж приїхали. Тоді все змінилося”.

Про те, що Максима готують до обміну, хлопець здогадався не одразу. Каже, раніше, коли говорили, що військові їдуть додому, їх лише перевозили в інше місце – на військових одягали шапку й перев’язували очі скотчем. Опісля по 80 військових добу їхали у вантажівці, майже не рухаючись. Під час обміну умови були кращі.

“Нас просто витягнули зі строю, завели в інше приміщення, де ми переодяглися. Нас так зазвичай готують, коли кудись перевозять. Я вже так двічі їздив “додому”. Здогадався про обмін, коли вдруге вийшов з літака, нас тоді розсаджували в автобуси десь перед кордоном. Очі в нас були зав’язані й до останнього не вірив, що це може бути обмін”, – пригадує Максим.

З місця, де утримували Максима, з майже чотирьох сотень полонених визволили ще до двадцяти людей – це переважно прикордонники. Їх зустрічав командир, який очолював їхній загін на Азовсталі. Максим каже, коли зрозумів, що його обміняли, то заплакав. Також відразу хотів зателефонувати рідним.

“Я пам’ятав тільки номер батька. Він мене не впізнав, перепитував. Але ми мали кодове слово – як в травні до них телефонував і повідомляв, що я живий, то говорив, як скажу це слово, вони будуть знати, що це я. Мама перевіряла, бо не вірила. Найбільше хотів дізнатися про сестру – вона розповіла, що вагітна, коли я був на Азовсталі. Не знав, чи встигну до народження племінниці”.

"Двічі казали, що їду додому, тому в обмін не вірив". Історія звільненого з полону буковинця, який обороняв Азовсталь
Максим Касперський після звільнення з полону. Військовий у центрі фото. Джерело: facebook / Дмитро Козарійчук

Серед відчуттів, які запам’яталися Максиму найбільше – бажання з’їсти шоколадку. Каже, мріяв про неї усі дев’ять місяців.

“Коли в тебе взагалі немає нічого й ти просто їси якусь кашу, то хочеться чогось найзвичайнішого – солодкого та фруктів, бо на м’ясо немає апетиту. У полоні такі думки були, а тепер вже щось інше хочеться. Я тоді не переживав за себе, більше за батьків, бо вже не молоді, та найбільше – за сестру”, – розповідає хлопець.

Про реабілітацію та життя після полону

З полону Максима звільнили 16 лютого. Опісля його направили до лікарні, де прооперували осколкові поранення, які військовий отримав на Азовсталі. Згодом хлопець проходив реабілітацію в санаторії.

“На Азовсталі осколки не витягували, бо такої можливості не було. Один осколок досі залишається в тілі, напевно, вже не будуть витягувати. Він застряг між кісткою та нервом, іноді “ріже” руку, але жити можна”, – розповідає хлопець.

Максим не планує звільнятися зі служби, принаймні, поки не закінчиться війна. Наразі планує будувати кар’єру прикордонника та отримувати звання офіцера. Вже два тижні хлопець служить в Чернівецькому прикордонному загоні. Каже, до нього планують переводитися на службу хлопці, з якими обороняли Азовсталь.

За словами Максима, після полону важко адаптуватися до звичного життя, бо вже звик до тих умов, мав інші пріоритети та цінності.

“У всіх є страх, але кожен переборює його по-своєму. Ти не думаєш про смерть, ти їдеш туди, щоб ворог не приїхав до тебе додому. Чесно, іноді там такі думки бувають, що нікому не хочеться розповідати. Зрозуміють лиш ті, хто був поруч з тобою. У Маріуполі ми трималися як могли, щоб затримати їх якнайдовше. Приклали для цього багато зусиль, гадаю, не дарма”.

Один коментар

  • Людмила :

    Девять місяців полону – довго, дуже довго. А 9 років невідомості = ??? Повернулися хлопці, підлікувалися, повитягали з себе залізо хто все хто ні. А тепер потрібно віднайти дорогу- свою “колію” в новому житті теперішньому На нулю був видимий ворог, а тут….. “друзі в овечих шкурах” Бережи вас Боже !

Залиште відповідь