Понад рік на тимчасово окупованій території Донецької області росіяни утримують у заручниках Артема Кобилівського і Дмитра Кацуру. До повномасштабного вторгнення Росії чоловіки не були знайомі, але їхні життєві шляхи виявилися дуже схожими.
Артем Кобилівський — звичайний хлопець із Миколаївської області. На захист України встав іще в 2016 році, був учасником АТО. У Донецькій області знайшов свою долю, одружився і залишився жити в Маріуполі. Коли 24 лютого 2022 року російські війська почали обстрілювати Маріуполь, родина Кобилівських переїхала до батьків Олени в селище Ялта Маріупольського району. Проте надазовська Ялта вже на початку березня потрапила під окупацію.
“Ми не могли виїхати на вільну територію України — виїзд був заблокований. У селі намагалися ні з ким не контактувати, адже мій чоловік — колишній учасник АТО. Однак наші перестороги не допомогли”, — розповідає Олена, дружина Артема Кобилівського.
24 березня 2022 року так звана міліція “ДНР” проводила перепис населення: озброєні люди ходили по будинках, збирали персональні дані про мешканців. Близько 9 ранку прийшли і до будинку, де жила Олена Кобилівська разом із батьками, чоловіком і дитиною. Їх було четверо — озброєних чоловіків із автоматами в бойовій готовності. На перевірку взяли телефони і паспорти. Особливо прискіпливо перевіряли Артема — у нього цікавилися, що він тут робить із миколаївською пропискою, де служив і де його військові документи. Чоловік відповів, що служив у морській піхоті, що зараз цивільний, мешкав із родиною в Маріуполі, а військові документи згоріли.
“Якщо б ти був азовцем, ми б тебе розстріляли на місці”
Після цього Артема Кобилівського вивели на вулицю, змусили роздягнутися і показати татуювання. Коли чоловік оголив спину, то російські військові побачили напис латиною “Врятуй і збережи”. Запитали, що це означає? Артем відповів, що це традиційна християнська молитва. Підконтрольні Росії “міліціонери так званої “ДНР” продовжили шукати на тілі чоловіка ознаки приналежності до полку “Азов”. Але інших татуювань не було. Врешті один із них сказав: “Якщо б ти був азовцем, ми б тебе розстріляли на місці, не розмовляли б із тобою”. Артема забрали на додаткову перевірку.
Артем Кобилівський. Фото з сімейного архіву
“Вони знали, по кого йдуть. Сказали, що повернуть того ж дня, але вже за годину телефон Артема не відповідав. Тож я пішла по нього до селищної ради”, — розповідає Олена.
Артем Кобилівський був не єдиним, кого туди привели “для перевірки”. За словами його дружини, там зібрали понад 20 чоловіків. Попри обіцянки, Артема додому не відпустили, а повезли в Мангуш. Згодом Олена з’ясувала, що після Мангуша її чоловіка повезли у Докучаєвськ.
“У Докучаєвську його тримали п’ять днів. Знаю, що над людьми, яких туди привозили, знущалися — туалетів не було, змушували весь час стояти струнко, не дозволяли сідати”, — говорить Олена. З Докучаєвська її чоловіка перевезли в Оленівську колонію № 120. Про це жінка дізналася від знайомої, яка передала від нього записку.
Адвокат йому не дозволений
Жінка згадує: “Дізнавшись, що Артем в Оленівці, я відправляла йому дві передачки. Першу він отримав, а другу — ні, тому що вже 5 травня його перевезли у Донецьке СІЗО. Поїхала з речами і продуктами туди, а там працівниця відмовилася приймати передачку. Сказала, що не дозволено. На моє запитання, коли дозволять, грубо відповіла: “Ніколи!” За два місяці Артема Кобилівського перевели у Калінінську виправну колонію № 27 міста Горлівка.
Дружина затриманого розповідає, що зверталася у всі можливі квазіправові органи окупаційної влади. Переймалася, що стосовно Артема порушили кримінальну справу. Але згодом з’ясувала, що справи немає, а її чоловіка утримують у статусі військовополоненого. Для його захисту жінка найняла адвоката. Проте згодом дійшла висновку, що адвокат в окупації нічим не допоможе.
“Адвокат був проти, щоб мого чоловіка подавали на обмін. При цьому його жодного разу не пустили до Артема. Як повідомила окупаційна прокуратура, оскільки стосовно мого чоловіка не порушено кримінальної справи, то й підстав для допуску адвоката немає. Тож договір із адвокатом я розірвала”, — зазначає Олена.
Водночас утримуваним в колонії № 27 полоненим дали можливість листуватися з рідними, а також раз на місяць отримувати від них передачі. Серед дозволеного — продукти швидкого приготування, цукерки, печиво, цукор, чай, кава, копчена ковбаса, плавлені сирки, а також два блоки цигарок. “У листах чоловік писав, що в нього все нормально, але ж всі листи перевіряються. Написав, що чекає на обмін, що це для нього єдиний спосіб вийти”, — говорить Олена.
Одного разу їй вдалося побачити чоловіка. Сталося це випадково, коли вона приїхала у колонію. “Я привезла йому передачку, оформила, як належить, вже вийшла з приміщення. Зупинилася, щоб сфотографувати список заборонених ліків, який був вивішений. Почула, що викликають мого чоловіка. Залишилася, дивилася у дверну щілину. Побачила чоловіка, як він забирає ту передачку, худий, змучений. Це мене вразило. В листах пише, що все нормально, а насправді — ні. Це ніби інша людина. Вони там навіть говорять по-іншому, ніби бояться зайвого слова сказати”, — згадує Олена.
Артем Кобилівський у Калінінській ВК № 27. Скриншот з телеграм-каналу
Самій Олені та її дворічній дочці після року життя під окупацією вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Наразі вони живуть на Миколаївщині, де, за словами Олени, почуваються значно безпечніше. Водночас жінка не припиняє боротьби за визволення чоловіка з полону. Нещодавно вона побачила Артема на відео в одному з телеграм-каналів. Зазначає, що за цей рік її 26-річний чоловік помітно постарішав — років на десять. “В одному з листів він написав, що в нього все тіло й обличчя в ранах і прищах, — говорить Олена Кобилівська. — А від одного зі звільнених я дізналася, що всіх, хто потрапляє до цієї колонії, б’ють — така тюремна традиція “прописки”.
Дмитро Кацура: по нього приходили тричі
За кілька днів до затримання Артема Кобилівського в селищі Нікольському Маріупольського району окупанти заарештували 38-річного Дмитра Кацуру. Це сталося 19 березня 2022 року. Кацура — колишній військовослужбовець, народився у місті Шепетівка Хмельницької області. У 2015 році чоловік уклав контракт із ЗСУ, служив під Маріуполем. У Нікольському, що розташоване за 22 км від Маріуполя, зустрів майбутню дружину Катерину. Одружилися і разом виховували п’ятьох дітей, наймолодша з яких народилася незадовго до російського повномасштабного вторгнення в Україну.
“Сьогодні 405 день полону”, — говорить Катерина Кацура під час нашої розмови. З того моменту, як російські військові забрали Дмитра, вона рахує кожен день.
Дмитро Кацура. Фото з сімейного архіву
За словами жінки, 28 лютого 2022 року в їхнє селище заїхали українські військові і зайняли оборону. Дізнавшись про це, Дмитро почав возити їм продукти і ліки, в соцмережах закликав місцевих допомагати військовим. Наступного дня, коли Дмитро повіз військовим ліки, він потрапив під артобстріл.
“Машину нашу сильно посікло з пасажирського боку, заднє скло було повністю розбите. Виїхати ми не встигли, та й палива для виїзду не було. З новин дізналися, що евакуаційну колону, яка йшла з Маріуполя на Запоріжжя, розстріляли, тож виїжджати побоялися”, — згадує Катерина.
Незабаром Нікольське окупували російські війська. Почалася зачистка. Вперше до будинку Кацурів окупанти прийшли 7 березня. Дмитра вдома не було. Четверо озброєних чоловіків у російській формі влаштували обшук, шукаючи господаря. Наставивши автомати на Катерину, змусили її разом із дітьми вийти на вулицю.
“Я щойно вклала спати молодшу дитину. Прийшлося будити, забрати з ліжка. Боялася, що раптом ворухнеться — вони його застрелять. Поки будинок обшукували, ми з дітьми стояли босоніж на вулиці, — згадує Катерина. — Коли обшук скінчився і вони не знайшли чоловіка, то наказали, аби він сам обов’язково до них прийшов”.
Додому Дмитро повернувся близько 20 години. Одразу пішов до російських військових, які розмістилися в будівлі одного з банків. За три години чоловік повернувся, сказав, що все владнав. Проте за два дні його затримали.
“Він пішов по картоплю, яку привозили в село. Встав у чергу, у нього ще номерок на руці написаний був — 46-й. Поки стояв, близько 10—11 години дня під’їхала машина з російськими військовими. Вони затримали мого чоловіка і повезли в нашу поліцію”, — розповідає Катерина. Зі слів чоловіка вона знає, що його били по голові прикладом автомата, але відпустили — близько 12 ночі він прийшов додому. Та 19 березня 2022 року по нього знову приїхали.
Сусіди стежили за кожним кроком
“Того дня, це була субота, ми з родиною поїхали у справах. Спочатку в бік Мангуша до лісу, щоб зателефонувати матері Дмитра. Це було єдине місце, де ще ловив український мобільний зв’язок. Ледве додзвонилися. Потім поїхали в магазин, але той був зачинений. Далі їздили по знайомих і родичах — взяли деякі речі для дітей і продукти, щоб хоч щось приготувати їсти”, — розповідає Катерина.
Коли повернулися додому, то біля сусіднього двору побачили мікроавтобус болотного кольору з наклеєними з боків буквами “Z”. Зайти в будинок родина не встигла — у двір вдерлися озброєні російські військові. Погрожуючи автоматами, вони змусили Дмитра встати на коліна і закласти руки за голову. Перевіривши кишені на відсутність колюче-ріжучих предметів, Дмитра вивели з двору і вивезли.
“Я запитала у них, за що вони його забирають? Мені відповіли, що через погану поведінку. Допитувалися, чиї в мене діти. Дізнавшись, що двоє старших — від першого чоловіка, запитували, де він? Я відповіла, що не знаю. А на моє запитання, коли відпустять Дмитра, з посмішкою відповіли, що за 3—4 дні”, — пригадує Катерина.
У понеділок жінка пішла до будівлі поліції, але Дмитра не відпустили, повідомивши, що таких, як він, багато.
Про те, що чоловіка утримують вже в Оленівській колонії № 120, Катерина дізналася 15 квітня: “Було 28 днів, як забрали Дмитра. Того дня до мене приїхала незнайома жінка і сказала, що привезла від чоловіка послання. Записка була написана іншою людиною, я не вірила, що це від мого чоловіка, аж поки жінка не назвала імена всіх моїх дітей. Записку про те, що Дмитро в Оленівці, написав інший чоловік, якого теж там тримали 30 днів, але відпустили”.
Катерина Кацура впевнена, що росіянам її чоловіка здали їхні ж сусіди, які весь час стежили за ними. Розповідає, що ті встановили систему відеоспостереження, камеру від якої направили на двір Кацурів.
Згадує також, що Дмитро, коли його вперше затримали на початку березня, бачив, як у багажнику власного автомобіля сусіди привозили до відділку поліції мешканців Нікольського — колишніх атовців.
“19 березня, коли Дмитра забрали, виявилося, що поки нас не було, нам зламали двері. Я хотіла відчинити їх ключем, але не змогла — нам вирвали дверний замок. Видно було, що ногою упиралися, бо слід від ноги лишився”, — говорить жінка.
Тоді вона вирішила виїхати з окупованої території. Для цього довелося пройти так звану фільтрацію у відділку поліції в Нікольському. Пішла туди з дитиною, можливо, через це процедура минула швидко. Її запитали, де чоловік?
“Я їм кажу, що це я маю запитувати, де мій чоловік! За що вони його забрали? Кажу, що у нас п’ятеро дітей, що я залишилася одна! Після цього вони пішли “пробивати” чоловіка по своїх базах. Потім запитують: “Ваш чоловік — колишній атовець? Йому загрожує 15 років позбавлення волі”, — переповідає розмову з окупантами Катерина. Окрім стандартних для “фільтрації” процедур дактилоскопії та фотографування, Катерині запропонували написати про всіх відомих їй українських військовослужбовців, цікавилися й тими, хто допомагав українській армії.
“Я нічого не писала і не розповідала. Натомість дізналася, що багато хто з нашого селища під час цієї процедури називав прізвище мого чоловіка”, — зазначає Катерина.
Невдовзі разом із дітьми вона виїхала з окупованої території. Для цього готувалася заздалегідь. Знаючи, що за нею стежать сусіди, жінка впродовж кількох днів переносила необхідні для виїзду речі у визначене заздалегідь місце. Звідти разом із дітьми поїхала в бік Василівки Запорізької області.
“Старша донька, якій на той час було 13 років, дуже боялася їхати, у неї була істерика, але перевізник-волонтер всю дорогу її розважав, відволікав, тож донька заспокоїлася”, — згадує Катерина.
За її словами, вони проїхали більше десяти блокпостів, які були встановлені біля кожного населеного пункту, а також між ними. “Але проїхали достатньо швидко. Зранку виїхали, о 13 години під’їхали до василівського блокпосту, а близько 16 години його пройшли. Було дві черги. У тій, де стояли ми, ретельно речі не перевіряли, на відміну від другої черги. Там, я бачила, перевіряли дуже прискіпливо, розгортали кожен пакетик”, — ділиться Катерина.
Схуд на 35 кг і почав заїкатися
З дітьми жінка приїхала на батьківщину чоловіка. Вже тут, на Хмельниччині, у вересні 2022-го вона дізналася, що її чоловіка утримують у Калінінській виправній колонії № 27 міста Горлівка.
“Зі мною зв’язалася жінка, яка повідомила, що Дмитра в Горлівку перевели 30 червня. Це сталося за місяць до трагедії в Оленівській колонії № 120. Звідти, з Горлівки, чоловік пише листи моїм родичам. Написав, що ледве відійшов від Оленівської колонії. Там йому важче було, дуже схуд — зараз важить близько 60 кг, а до полону був десь 95. Скаржиться на проблеми з серцем, хоча раніше все було в порядку”, — з болем розповідає дружина Дмитра.
Як і Олена Кобилівська, Катерина Кацура побачила відео зі своїм чоловіком в одному з телеграм-каналів. Жінка відзначає, що її чоловік помітно заїкається, що свідчить про значний стрес.
Дмитро Кацура в Калінінській ВК № 27. Скриншот із телеграм-каналу
Поки розмовляємо з Катериною, весь час чуємо ніжний лепет її наймолодшого сина, якому виповнився рік і чотири місяці. Вона ділиться: “Наймолодшому сину лише три місяці було, коли Дмитра забрали. Фактично батька і не бачив, але постійно дивиться на фото у телефоні, усміхається і запитує: “Тато, ти де?” Іншим синам Дмитра на момент його полону було 3 і 4 роки, а донькам, яких він виховував як рідних, — 12 і 13 років. Вся родина чекає на Дмитра з нетерпінням.
“Я подала всі необхідні документи в різні інстанції в Україні і на окупованій території. З так званої “ДНР” підтвердили, що Дмитра утримують у Горлівці в статусі полоненого”, — зазначає Катерина.
Олена Кобилівська і Катерина Кацура познайомилися завдяки створеній громадській організації “Цивільні в полоні”. Вони підтримують одна одну, а також інших жінок, чиїх рідних Росія також незаконно утримує. Жінки вірять, що українська влада знайде механізм повернення цивільних заручників, а їхні рідні нарешті будуть звільнені.
